Загальна характеристика. Несприятлива демографічна ситуація в Україні, насамперед різке падіння народжуваності, пов’язана із загостренням проблем функціонування сімей як осередків відтворення населення, зниженням їх демографічного потенціалу.
Посилились деформації шлюбно-сімейних процесів, витоки яких формувались ще у 1960-х роках. Поширились відкладання шлюбів і народження дітей, безшлюбне материнство та соціальне сирітство (покинуті батьками діти), зменшилась кількість і частка зареєстрованих шлюбів, підвищився рівень розлучуваності та овдовіння. Навіть за умов підвищення шлюбності у 2003 році було зареєстровано у 1,3 раза менше шлюбів, ніж у 1989; 28,6% дітей, народжених жінками молодше 20 років, – позашлюбні; 17% сімей з дітьми є неповними (у міських поселеннях – 19,3%).
Дітородна ситуація характеризується масовим поширенням бездітності та однодітності: дві третини сімей з дітьми до 18 років мають лише одну дитину.
Середня величина сім’ї в Україні від 1989 року практично не змінюється і становить 3,2 особи (у містах – 3,1, в селах – 3,4).
Загострюються проблеми матеріального утримання і виховання дітей батьками, самотності, несприятливого морально-психологічного мікроклімату в сім’ях, особливо молодих, багатодітних та неповних.
Чинники загострення проблем формування та розвитку сімей. Глобальні процеси індустріального розвитку та урбанізації, поступове звільнення сім’ї від виконання виробничої функції, відокремлення дорослих одружених дітей від батьків, зумовлене економічними, культурними, психологічними чинниками, спричинили формування тенденції до поширення простих сімей, які складаються з шлюбної пари і дітей. Однак поряд з цим зберігається практика спільного проживання дорослих дітей та одного із самотніх батьків подружжя, що пов’язано як із шлюбно-сімейними традиціями, так і проблемами з житлом, низькими рівнями пенсійного забезпечення, розвитку інфраструктури та сервісу для літніх людей.
Практично перестали діяти такі економічні чинники багатодітності, як потреба в робочих руках для селянських господарств та матеріальне забезпечення в старості. Масове залучення жінок у суспільне виробництво, їх освітні, професійні та громадські інтереси стали конкурувати з дітородними орієнтаціями, що зумовило малодітність та бездітність. В результаті погіршення дітородної ситуації в українських сім’ях, яка стала відчутною в 1960-тих роках, значно посилилось впродовж останніх 10-15 років. Стрімке падіння рівня життя населення України і формування глибокого розриву між існуючими стандартами рівня життя і його реальним рівнем призвели до того, що реалізацію дітородних орієнтацій на дводітність 80% молодих подружжів пов’язують із необхідністю створення умов для забезпечення належного рівня доходів, близько двох третин – окремої квартири.
Перспективи змін шлюбно-сімейної ситуації. Попри певні орієнтації на європейські стандарти шлюбності, в Україні переважатимуть юридично зареєстровані шлюби. Поширення офіційно неоформлених шлюбно-сімейних відносин відбуватиметься переважно у формі випробувального періоду перед реєстрацією шлюбу та створенням сім’ї.
До 2015 року очікується стабілізація шлюбності на рівні 6-8‰ із деяким підвищенням у періоди компенсації, розлученості – на рівні 3,5-4,0‰. Внаслідок втрат чисельності шлюбних контингентів та поширення незареєстрованих шлюбів немає підстав сподіватись на відродження високих рівнів шлюбності у найближчій перспективі.
Загальна кількість сімей зменшиться з 13,5 млн. у 2001 р. до 12,4 млн. на початок 2015 року. Середня величина сім’ї становитиме 3,0-3,1 особи у середньому по Україні, у т. ч. в сільських поселеннях – 3,4-3,5 особи.
У міських поселеннях поширюватиметься однодітність, оскільки зростання вимог до стандартів життя не сприятиме реалізації бажаних орієнтацій на дводітну сім’ю. Наявність особистого господарства у сільських жителів стимулюватиме збільшення частки 2-3-х дітних сімей. Проте для відродження середньодітної сім’ї потрібен тривалий період, можливо, не одне покоління.
Загальна характеристика. Фундаментальним чинником загострення демографічної кризи в Україні є падіння народжуваності до критичного рівня. Сучасний рівень народжуваності забезпечує лише половину того, що необхідно для простого відтворення населення, тобто для заміни покоління батьків тією ж чисельністю покоління дітей. Україна перетнула межу зниження народжуваності, за якою відбуваються незворотна руйнація демографічного потенціалу, що призвело до втрати нею сприятливих перспектив щодо відновлення 50-мільйонної чисельності населення. Сумарний показник народжуваності зменшився з 1,9 дитини в 1989 році до 1,1 у 2001. Підвищення сумарного коефіцієнту народжуваності у 2002-2003 роках (до 1,2 дитини в розрахунку на 1 жінку в 2003 році) є проявом так званої “компенсації” народжень, відкладених під час гострої економічної кризи.
Причини критичного зниження народжуваності. Процес зниження народжуваності має глобальний характер і обумовлений цілою низкою причин: економічних, соціальних, психологічних, біологічних. Це є, передусім, наслідком зміни соціального статусу жінки, розширення сфери її позасімейних інтересів, підвищення рівнів освіти та зайнятості. Багаторазове зниження дитячої смертності зробило неактуальним народження багатьох дітей як основи родинного благополуччя та гарантії забезпечення батьків на старість.
Задоволення потреби в дітях, у материнстві і батьківстві конкурує з низкою інших потреб, тим простіших, чим нижчий рівень життя. Якщо заможні верстви населення співвідносять витрати часу та грошей на забезпечення майбутнім дітям необхідного фізичного, інтелектуального розвитку та професійної підготовки із задоволенням власних потреб у розвитку та дозвіллі, то бідні враховують елементарні потреби в їжі, одязі, житлі. Однак не слід очікувати, що з підвищенням рівня життя автоматично зросте і народжуваність. Якби зв’язок був таким простим, не відбулося б істотного скорочення народжуваності в економічно розвинених країнах аж до рівня, що не забезпечує навіть простого відтворення покоління батьків в усіх без винятку європейських країнах.
Глобальна тенденція зниження народжуваності прискорилась в Україні у 1990-х роках у зв’язку з економічною кризою, стрімким падінням доходів широких верств населення, появою невпевненості у майбутньому. До того ж сформувався значний розрив між реальним низьким рівнем життя населення та високими європейськими життєвими стандартами. Вкрай негативний вплив на рівень народжуваності мала фактична руйнація системи дошкільного та позашкільного виховання дітей, незадовільний стан репродуктивного здоров’я населення, передусім жінок, значна частина яких працює у шкідливих умовах. Зберігається поширеність абортів як засобу планування сім’ї, наслідком чого є масове невиношування вагітності й небажане безпліддя. Втрати народжуваності від абортів в Україні порівняно з економічно розвинутими країнами надзвичайно великі.
Переважно через низький рівень народжуваності Україна за 1993-2003 роки втратила більше 4 млн. населення. Кризовий стан дітородної діяльності населення полягає не лише у швидкому зниженні народжуваності і, як результат, – у надзвичайно низькому її рівні, а й у деформації структури народжуваності й народжених (за черговістю народжень, їх розподілом за віком матері, її шлюбним станом та іншими ознаками). Внаслідок цих несприятливих змін деформується віковий склад населення, зменшується його демографічний і трудовий потенціали.
Перспективи народжуваності. З огляду на загальноєвропейські тенденції немає підстав очікувати істотного збільшення сумарних коефіцієнтів народжуваності в Україні у найближчій перспективі. У зв’язку з тим, що відкрите суспільство сприяє орієнтації на західні високі стандарти рівня життя, прагнення до них певний час буде реалізовуватись більшістю населення за рахунок відмови від народження другої дитини і дітей наступних черговостей, тобто за рахунок посилення обмеження репродуктивної діяльності.
Для відновлення репродуктивного здоров’я населення, підірваного в період кризи, будуть потрібні додаткові витрати порівняно з витратами на потреби підтримання здоров’я за звичайних умов, що теж може перетворитись на чинник зниження народжуваності. Втрати ненародженими внаслідок епідемії ВІЛ/ СНІДУ у 2005-2015 роках можуть становити 100–200 тис. осіб, що матиме істотний вплив на формування молодих поколінь.
До 2006 року найбільш імовірною є консервація сумарного коефіцієнту народжуваності на сучасному рівні – 1,2 дитини у розрахунку на одну жінку. Тільки після цього за умов зміни репродуктивних настанов можна розраховувати на його підвищення до 1,3-1,4. Однак і такий варіант розвитку не забезпечуватиме навіть просте заміщення поколінь.
Кризовий стан генеративної активності населення даватиметься взнаки протягом життя кількох поколінь на рівні не лише сім’ї, а й усього суспільства, навіть якщо ситуація і зміниться. Як наслідок, у майбутньому спостерігатиметься хвилеподібна динаміка чисельності населення і його вікових контингентів, що може перетворитися на відчутну перепону в досягненні сталого розвитку країни.
Загальна характеристика. Тенденції захворюваності віддзеркалюють як реально існуючі зміни, так і, певною мірою, трансформацію системи реєстрації хвороб. Загальна захворюваність населення України значно збільшилась протягом 1990-х років. Якщо за період між двома останніми переписами населення УРСР (1979 і 1989 років) поширеність захворювань в розрахунку на 100 тис. населення зросла на 16,3%, то за період між переписами 1989 і 2001 років – на 40,4%. За 1989-2003 роки прискореними темпами збільшувалося поширення хвороб системи кровообігу (у 2,9 раза), сечостатевої системи (у 1,9 раза), органів травлення (у 1,8 раза). Особливо прикрими є втрати здоров’я дітей. Їх рівень захворюваності збільшився з 1416,0 випадків у розрахунку на 1000 дітей в 1989 році до 1745,9 випадків у 2003 році, в тому числі хворобами ендокринної системи з 31,0 до 96,6 випадків, органів травлення – з 82,4 до 133,9 випадків, хворобами сечостатевої системи – з 17,6 до 40,5 випадків і вродженими аномаліями – з 11,0 до 23,3 випадків відповідно. Серед позитивних тенденцій слід зазначити зниження захворюваності інфекційними та паразитарними хворобами.
Спостерігається погіршення репродуктивного здоров’я населення: майже 68% пологів відбуваються з ускладненнями; за даними обстежень, питома вага безплідних жінок становить близько 7% жінок дітородного віку, тобто близько 870 тисяч подружніх пар є безплідними через захворювання жінок.
Основною демографічною проблемою сучасної України є суттєве відставання від розвинених європейських країн за показником очікуваної тривалості життя. За даними ВООЗ у 2002 році за цим показником наша країна відставала від країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) на 5,5, а від країн Євросоюзу – на 10,9 року. Надлишкова передчасна смертність (до 65 років) обумовлює втрату майже 11 років загальної тривалості життя, що на 3 роки більше, ніж в країнах ЦСЄ, і на 6 років більше, ніж в країнах ЄС. Різниця у тривалості життя чоловіків і жінок в Україні перевищує 11 років, тоді як в економічно розвинених країнах цей показник становить 5-6 років. Ризик смерті для чоловіка у 20-24 роки перевищує такий для жінки у 3,3 рази, а імовірність смерті у працездатному віці для чоловіка сягає 37%.
Головними складовими необоротних демографічних втрат є високі рівні смертності дітей віком до 1 року та чоловіків працездатного віку (через надмірну смертність від хвороб системи кровообігу та внаслідок зовнішніх дій). Останній показник є одним з найвищих в Європі.
Рівень смертності від інфекційних і паразитарних хвороб та зовнішніх дій, що піддається усуненню засобами сучасної медицини та соціально-гігієнічної профілактики, в Україні перевищує такий для країн ЦСЄ та ЄС у 2,3 та 3,6 раза відповідно. Смерті від цих причин в Україні викликають 11,3% загальної кількості летальних випадків (у країнах ЦСЄ – 7,7%, країнах ЄС – 7,1%). Серед причин смерті від зовнішніх дій найбільшої шкоди завдає травматизм, вбивства та самогубства.
Основними причинами втрат здоров’я, зростання смертності та зниження очікуваної тривалості життя є низький рівень і несприятливі умови життя та праці значної частини населення, низька ефективність існуючої системи охорони здоров’я, поширеність шкідливих звичок та нехтування нормами здорового способу життя.
Перспективи смертності та тривалості життя. Якщо перспективи зростання народжуваності незначні, то вплив на захворюваність і смертність може дати швидкий і помітний ефект.
Найбільш імовірним видається поступове зростання середньої очікуваної тривалості життя чоловіків до 66,2 року, а жінок – до 76,7 року, тобто відповідно на 4 і 2,5 роки. Резервами підвищення тривалості життя, пов’язаними з поліпшенням санітарно-епідеміологічної ситуації та зниженням травмонебезпечності довкілля, є, передусім, зниження смертності від інфекцій і зовнішніх дій. Щорічне її зниження лише на 1% тотожне підвищенню очікуваної тривалості життя при народженні на 1,2 року. З підвищенням середнього віку померлих від хвороб системи кровообігу хоча б на 5 років (що може бути досягнуто з покращанням якості життя) тривалість життя при народженні зросте на 4,5 року, а в працездатному віці – на 4,4 року. Збільшення на 5 років середнього віку померлих від причин, пов’язаних з курінням та зловживанням алкоголем (передусім внаслідок впровадження ефективних роз’яснювальних програм, спрямованих на формування самозбережувальної поведінки населення), призведе до зростання середньої очікуваної тривалості життя на 6-7 років.
Загальна характеристика. Впродовж трансформаційного періоду міграційні процеси зазнали суттєвих змін. Внаслідок розпаду Радянського Союзу, поглиблення економічної кризи, зниження рівня життя населення значно знизився рівень міграційної мобільності (стаціонарної міграції). Після значного зростання міграційного приросту у 1991-1992 рр. до найбільшого за повоєнні часи рівня (+5,5‰), відбувся надзвичайно різкий спад, а в останні роки сальдо зовнішніх міграцій є невеликим за розміром і від’ємним. Міграційні втрати за 1989-2003 роки становлять 595,7 тис. осіб, а міських поселень – 690,0 тис. (сільське населення за рахунок міграцій збільшилось на 94,3 тис. осіб). Оскільки серед мігрантів переважають представники найбільш продуктивних у дітородному та економічному відношенні вікових груп населення, опосередковані втрати перевищують прямі.
Основна маса вибулих з України не має наміру повертатися. Еміграція за межі колишнього СРСР характеризується масштабним “відпливом мізків”.
На тлі зменшення інтенсивності стаціонарних міграцій значного поширення набули зовнішня трудова міграція, рух біженців, транзит нелегальних мігрантів.
Низький рівень оплати праці, особливо в еквіваленті іншої валюти за курсом НБУ, значне безробіття перетворюють трудові міграції на основний засіб забезпечення прийнятного рівня життя значної частини населення країни. Трудові міграційні поїздки з України до країн СНД, Західної і Центральної Європи стали масштабним явищем: їх обсяги за найбільш вірогідними оцінками становлять близько 2 млн. осіб у середньорічному обчисленні, при цьому за сприяння офіційних посередників за кордоном працевлаштовано лише трохи більше 40 тис. осіб.
Більшість громадян, що наважилися на трудову міграцію, при в’їзді до країн-реципієнтів приховує свої справжні наміри і, по суті, перебуває у цих країнах на нелегальному становищі. Результатом цього стає соціальна незахищеність громадян України за кордоном, їх залежність від роботодавців і посередників. Висококваліфіковані українські спеціалісти часто працюють за кордоном не за спеціальністю, займаються некваліфікованими роботами, що призводить до зниження їх кваліфікаційного рівня.
Тривалість перебування наших громадян на роботі за кордоном становить зазвичай від двох тижнів до кількох років, в середньому близько шести місяців. Таким чином пропозиція робочої сили громадян України за межами нашої держави становить 5% загального її обсягу.
Основною тенденцією внутрішньодержавного обміну населенням є переміщення осіб до столиці. Починаючи з 1995 р., Київ – єдиний регіон України, де спостерігається стабільно додатне, зростаюче сальдо міграцій; на нього припадає біля двох третин загального обсягу міграційних втрат регіонів-реципієнтів.
Перспективи міграційних процесів. Міграційні процеси піддаються регулюванню значно ліпше, ніж складові природного руху. За умови збереження існуючих тенденцій соціально-економічного розвитку України сальдо міграцій населення стабілізується на рівні, близькому до сучасного. В разі стійкого підвищення рівня та якості життя населення обсяг вибуття з України поступово зменшуватиметься внаслідок пом’якшення дії факторів, що стимулюють від’їзд, та завдяки розширенню можливостей здійснення зворотної трудової міграції без зміни місця проживання. Разом з тим Україна стане привабливою для мігрантів з афроазійських держав. Сальдо міграцій населення може стати додатним вже через кілька років, далі воно постійно зростатиме і досягне до 2015 року 50 тис. осіб на рік.
Загальна характеристика. Демографічне старіння зафіксовано в Україні у середині ХХ століття і є невід’ємною частиною її демографічного розвитку: за період між переписами 1959 та 2001 рр. частка осіб у віці 60 років і старше зросла з 10,5 до 21,4%. Сучасними особливостями старіння населення є: формування старіння майже виключно через зниження народжуваності, а не за рахунок підвищення тривалості життя в старших вікових групах; різка нерівномірність старіння за типами поселень (за даними перепису 2001 р. частка осіб у віці 60 років і старше в міських поселеннях становила 19,1, а у сільській місцевості – 26,1%) та за статтю (на 100 жінок віком 60 років і старше припадає 56 чоловіків, в тому числі в міських поселеннях – 59, а в сільських – 54).
Соціально-економічні наслідки старіння населення. Зростання частки осіб пенсійного віку призводить до збільшення споживання суспільних ресурсів на соціальне забезпечення в старості. За умов обмеженості таких ресурсів поширюється бідність та поглиблюється соціальна нерівність за віком. Бідність населення похилого віку обумовлює посилення тиску осіб пенсійного віку на ринок праці та додаткові матеріальні обов’язки працездатних контингентів.
Підвищення частки літнього населення формує специфічні потреби у товарах і послугах, житлі, медичному та соціальному обслуговуванні.
Різниця в тривалості життя за статтю призводить до поширення жіночої самотності в похилому віці.
Зміни у співвідношенні поколінь впливають на міжпоколінні відносини у сім’ї та суспільстві, зокрема загострюють антагонізм між молоддю та стариками, платниками податків і пенсіонерами.
Перспективи старіння населення в Україні. Досягнення успіхів у зниженні смертності і продовженні тривалості життя буде супроводжуватись прискоренням процесу старіння населення. Очікується, що до 2015 р. питома вага осіб старше 60 років сягне 21,7% загальної чисельності населення (серед жінок – 26,0, чоловіків – 16,8%), при цьому на 1000 осіб працездатного віку припадатиме 438 осіб пенсійного віку.
Причини існування регіональної диференціації. Регіональна диференціація демографічної ситуації в Україні зумовлена комплексною дією різноманітних природно-географічних, історичних, економічних, політичних факторів, таких, як різний ступень розвитку господарської та соціальної інфраструктури, структура виробництва, регіональні відмінності рівня та якості життя населення, специфіка ринків праці, особливості способу життя сільського та міського населення, передусім у мегаполісах, динаміка міграційних процесів, тенденції урбанізації, екологічна ситуація, культурно-історичні традиції тощо.
Здійснювані впродовж останніх років соціально-економічні реформи, зокрема тенденція перенесення їх епіцентру на регіональний рівень, суттєво впливають на регіональну диференціацію демографічної ситуації в Україні, а в ряді випадків спричиняють її поглиблення.
Загальна характеристика. Найбільш гострою є демографічна ситуація у Донецькій та Луганській областях, а у Дніпропетровській, Херсонській та Чернігівській областях вона може бути визначена як досить складна. У всіх цих регіонах несприятлива демографічна ситуація поєднується з досить високим рівнем економічного розвитку.
До регіонів із середніми демографічними показниками відносяться Житомирська, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Одеська, Полтавська, Сумська, Хмельницька та Черкаська області.
До групи регіонів з відносно сприятливою демографічною ситуацією входять АР Крим, Вінницька, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Миколаївська, Рівненська, Тернопільська, Харківська, Чернівецька області, міста Київ та Севастополь. При цьому у таких регіонах, як АР Крим, Закарпатська, Миколаївська, Рівненська області та м. Київ існує тенденція до погіршення демографічних показників починаючи з 1989 року.
Упродовж останніх п’ятнадцяти років коефіцієнт міжрегіональної варіації тривалості життя зріс на 133%, природного скорочення населення – на 38%, смертності від нещасних випадків, отруєнь і травм – на 25%.
Значна міжрегіональна диференціація спостерігається й за показниками розвитку ринку праці та рівня доходів, які є вагомими чинниками демографічного розвитку. Співвідношення максимального та мінімального рівнів безробіття, розрахованих за методологією МОП, становить 2,8 раза, середньомісячної заробітної плати – 2,5 раза, а валової доданої вартості на одну особу – 5,93 раза.