1.4.1. Облік населення до загальнодержавних ревізій

Облік населення в Київській Русі починає свою історію з часів далекого минулого. Вони зазвичай проводились безпосередньо для виявлення і обліку одиниць оподаткування.

У літописах уже з половини ІХ століття з’являються повідомлення, які свідчать про зародження державного фіску, що є непрямим підтвердженням необхідності проведення в той час відповідних акцій щодо обліку одиниць оподаткування і повинностей. Так, під 859 роком літописцем відмічено, що хазари отримували данину від полян, северян і вятичів “по боле и веверице тако от дыма”1. Під 883 роком повідомляється, що “поча Олег воевати на Древляны, и примучивя, поча на них дань имать по черне куне”2, а під 885 роком – про накладення Олегом данини на родимичів – “по шелягу”. Подібні згадки в літописах зустрічаються і в найближчих подальших століттях.

Безпосередні вказівки на проведення заходів, так чи інакше пов’язаних з обліком населення, відносяться до ХІІІ століття. Це були обліки, які проводилися татарами. Літописці оповідають, що після вбивства Київським князем Михайлом послів Батия багато жителів Києва, побоюючись ханського війська, втекли, а тих, хто залишився, татари в 1245 р. порахували та обклали даниною. У цьому ж році були переписані Київське та Чернігівське князівства, для чого Батиєм були надіслані баскаки.

У середині 60-х років ХІІІ століття за хана Берку татарами був проведений новий облік населення на Русі, причому для цієї операції були прислані спеціальні “обчислювальники”.

Проведені татарами в 1255-1259 р. переписні операції на Русі вважалися “першим числом” тобто першим переписом земель Київської Русі. У 70-х роках ХІІІ століття за хана Менгу-Тимурі був проведений другий загальний перепис.

Висловлення літописців дають підстави гадати, що татарські переписи на Русі поширювалися на населення і, можливо, були подушними. Пряме посилання на це є в додатку до “Ипатьевской летописи”, де під 1254 р. літописець віщає: “Наста в татарах новый царь Улавич или Занибек, от него же посланы быша численцы на всю Московскую землю, иже изочтоша всех душ в земле Московской, дани ради”3.

Безперечно, що татари проводили облік не всього населення, як вказували літописці, татари не враховували монахів, ігуменів, священиків тощо. Така політика татарських правителів пояснюється намаганням перетворити духовенство у слухняне знаряддя. Публічно молячись за татарських ханів, церковники повинні були прищеплювати пригнобленим масам необхідність скорення ігу татарських завойовників.

Однак, знемагаючи під татарським ігом, населення весь час повставало проти ненависних татарських збирачів данини. Тому наприкінці ХІІІ століття збирання данини для татар було передане руським князям, і з цього часу літописи про татарські переписи не згадуються. Це, однак, не означає, що переписна практика в подальшому припинилася. Руським князям для збирання данини татарам, для стягування податків, для розподілу повинностей необхідно було вести облік одиниць обкладення. Так і робилось, хоча і не в таких широких масштабах, як при татарах.

У багатьох матеріалах ХІV-ХV століть є вказівки на проведення переписів в окремих містах, територіях. Правда безпосередніх документів цих заходів не збереглося. Без сумніву, що доросле чоловіче населення враховувалось у ті періоди, коли данина збиралася “с мужа”4.

З кінця ХV століття переписи на Русі вже набули поширення; однак вони не ставили за мету досягти свого основного завдання – обліку населення, оскільки з цього часу за одиницю, з якої збирались податки, була прийнята земельна ділянка – “соха” (у подальшому “четвертина”, “десятина”). З цих пір переписи стали поземельними, про що свідчать безпосередні документи своєрідних переписів, які названі переписними книгами (книги оброчні, перелікові, приправочні, просто “книги” тощо).

У багатьох випадках такі книги складалися за постановами державної влади, яка доручала цю справу спеціально направленим писцям з дяками і піддячими.

Не були встановлені точні форми, навіть не було певного порядку опису для таких книг, все робили на свій розсуд писці. Зазвичай в сільській місцевості спочатку описували село або хутір з позначенням географічного положення та кількості подвір’їв і людей, а потім детально описувалася земля цього населеного пункту; в містах і посадах – подвір’я, імена та заняття власників, а також торгові крамниці, лазні, церкви, укріплення в містах тощо.

За одиницю обліку приймались “люди”. Але це не означало, що враховувалося все населення. Під висловом “люди” інколи мались на увазі працівники чоловічої статі. Кількість людей в описових книгах зазвичай співпадала з кількістю дворів або була не набагато більше, оскільки заносилися імена не лише господарів, а також їхніх дорослих синів та братів.

Поземельні переписи ХV та ХVІ століть не були загальнодержавними, проводилися дуже нерівномірно, охоплювали невеликі території.

За часів Литовсько-Руської держави одиницею оподаткування, а отже й обліку платників податків, було “дворище”. Ця одиниця не мала сталого розміру і залежала від кількості вільних ґрунтів навколо. З часом кількість незайнятих земель зменшилась, а потреба держави, навпаки, збільшилась, тому була введена нова одиниця обліку – “волока”. Згідно з “Уставом на волоки Господаря его милости во всем великом княжении Литовском” (1557 рік), кожне селянське господарство діставало “волоку”, яка дорівнювалась 19,5 десятини.

Після остаточного закріплення союзу Литви і Польщі Люблінською унією 1569 року більша частина українських земель увійшла до складу Польщі, а в першій половині ХVІІ ст. вже майже всі землі, заселені українським населенням, опинились у складі Речі Посполитої (крім Закарпаття та степів на схід від теперішньої Полтавщини).

У Речі Посполитій з метою отримання інформації для податкового обкладання проводились “люстрації” – періодичні описи державних маєтностей для визначення їхньої прибутковості, а також облік переважно сільського населення і то лише того, яке оподатковувалось та несло інші повинності.

Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького вперше облік людності проводився українською державою. За наказом гетьмана у 1649 році на щойно звільненій від польського панування Україні був здійснений перепис козацького стану.

Після поділу України між Річчю Посполитою і Московією, який остаточно був закріплений Андрусівською угодою 1667 року, Правобережна Україна залишилась під владою Польщі, Лівобережна на правах автономії відійшла до Московії.

Перший облік людності на Лівобережній Україні після поділу України ще до Андрусівської угоди був проведений на початку 1666 року московськими переписувачами, яких закликав в Україну разом із московськими воєводами і військом гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький. “Переписчики робили перепис населення, скільки його і де є, й які воно має достатки, щоб збирати потім податок грішми, хлібом і всякими продуктами”5.

ХVІІ століття внесло значні зміни у справу переписів. У цьому столітті зав’язувалися торгові відносини з західними країнами, стали розвиватися торгівля і ремесла всередині країни. У зв’язку з цим попередня податкова система, що була заснована на поземельному оподаткуванні, вже не могла задовольняти уряд, оскільки при ній уникали оподаткування торгові та ремісничі класи.

Виходом з такого становища був перехід на нову одиницю оподаткування – двір. Тому перепис у 20-х роках ХVІІ століття перетворився із поземельного в подвірний і залишався таким протягом століття, до переходу в 20-х роках ХVІІІ століття на систему подушного оподаткування.

Хоча подвірні переписи ставили за мету облік дворів, однак обов’язково враховувалось і населення переписаних дворів.

Подвірні переписи сприяли також остаточному закріпаченню селян, оскільки запис у переписну книгу був фактично документальним кріпосним актом.
Той факт, що крім численних невеликих переписів в окремих містах і територіях проводились уже і переписи загальнодержавні, мав дуже суттєве значення. Таких загальнодержавних подвірних переписів було проведено чотири: у 20-х роках ХVІІ століття, у 1646, 1678 та 1710 роках.
“Писці” не були постійним діючим апаратом переписної справи. Вони зазвичай призначалися з вищих служивих людей або ж просто з числа дворян.
У 1729-1731 роках у Лівобережній Україні проведений перепис під назвою “Генеральне слідство про маєтності”, яке здійснювалось полковими канцеляристами у відповідно до нових статей договору про автономію Лівобережної України, прийнятими у 1725 році. “В кінці 1730 року полкові книги були відіслані до Глухова (столиці Гетьманщини), де їх остаточно перевірили і з початку 1731 року один примірник “Слідства” по всіх десяти полках, за підписами генеральної старшини й полковників вислано до Петербурга”6.

Після ліквідації одного із останніх атрибутів автономії України – гетьманства з метою запровадження нового підвищеного державного оподаткування представниками великоросійських військових команд грубими методами проводився “Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 років”. “В кожному селі виганяли народ з хат його на вулиці, не минуючи нікого і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні Комісіонери, які, роблячи їх переклички, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревище худоби та плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них Комісіонери з численними асистентами”7.

Опис не був закінчений, тому що почалася війна з Туреччиною, все ж було отримано величезний обсяг статистичних даних, але вони не були використані, частина їх загинула.

У XVII ст. Московія і Річ Посполита поділили між собою Україну, у XVIIІ ст. Росія разом із Прусією та Австрією поділили між собою Річ Посполиту. В результаті 1-го (1772 рік), 2-го (1793 рік) і 3-го (1795 рік) поділів Польщі Росія приєднала до себе всю Правобережну Україну, включаючи й Волинські землі, на частині яких розташовані нинішні Волинська і Рівненська області й невелика частина Тернопільської (колишній Кременецький повіт). У 1812 році до Росії відійшли Хотинський повіт, Акерман (з 1944 року – Білгород-Дністровський) та Ізмаїл.

До Австрії відійшли майже всі Галицькі землі, на більшості території яких розташовані сучасні Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області (за винятком колишього Кременецького повіту), Північна Буковина (за винятком Хотинського повіту), а також Закарпаття, яке Австрія захопила разом з Угорщиною ще в кінці XVII ст.

Отже в кінці XVIIІ ст. – на початку ХІХ ст. усі споконвічні українські землі були поділені між двома імперіями – Російською та Австрійською.

Якщо у ХVІІ столітті переважала система проведення переписів спеціально призначеними особами, то на початку ХVІІІ століття переважного значення набуває практика проведення перепису місцевою владою.

Особи, які проводили перепис були зобов’язані ознайомити місцеву владу і населення з наказом, а вже потім приступати до перепису. Вони збирали “сказки”, перевіряли їх, зіставляли з документами попереднього перепису та заносили зібраний матеріал в особливі переписні книги, а також складали необхідні “переліки” та “табелі”.

Перепису підлягали тільки посадські, селянські і бобильські, ділових та задвірних людей. По кожному двору записувались: тип двору (посадський, вотчинний, помісний, селянський, ремісничий і т.д.); поіменно жителі чоловічої статі (до 1646 р. – тільки дорослі) і майже завжди їх вік. Під час перепису 1710 р. збирались дані і на жінок, при цьому в переписні книги заносились всі без винятку і з великою старанністю, щоб не було пропущено жодного немовляти.

Сказки надавалися місцевою владою. І оскільки сказка була документом, то вона обов’язково підписувалась тією особою, яка її подавала.

Для розвитку обчислення населення та переписної справи подвірні переписи безумовно мали позитивне значення. Однак в такі переписи проводився облік лише “тяглого” населення, записувалось тільки доросле чоловіче населення або ж все чоловіче, і лише з 1710 р. була зроблена спроба переписати обидві статі. Демографічні ознаки дуже рідко включались при подвірних переписах. Частіше за все ставилось запитання про вік; дуже рідко або в окремих невеликих переписах зустрічаються записи про звання і позначались: чин, заняття, промисел, місце народження, майнове становище тощо.
Мета таких переписів насторожувала населення, яке намагалось ухилитись від перепису, зменшити кількість дворів: об’єднували по два, по три двори разом, ховались денебудь, збігали на околиці, надавали невірні сказки.

Немало сприяли такому ставленню до переписів особи, які безпосередньо проводили перепис. За хабар переписувачі пропускали, об’єднували декілька дворів разом, жилі двори рахували пустими і т. ін. З іншого боку, за ненадання хабара або з якоїсь іншої причини також робились невірні записи.

Пропускались навіть цілі села і, навпаки, одне й те ж поселення записувалось двічі. Жорстокі покарання, навіть смертна кара за зловживання при переписі не дуже допомагали проведенню цього заходу.

Фіскальна мета перепису та зловживання переписувачів приводили інколи до повстання, наприклад, у 1678 р. в “украйных” містах.

Недоліком подвірних переписів була також відсутність відпрацьованих форм та невизначеність щодо термінів, які застосовувались при переписах.

Обмеженість програми подвірних переписів щодо термінології та визначень дуже звузила коло можливих науково-історичних висновків про чисельність населення ХVІІ та початку ХVІІІ століть на території царської Росії. З іншого боку, ці переписи були дуже цінним джерелом для вивчення соціально-економічного становища сільського і міського населення того часу. До наших днів збереглись в архівах декілька тисяч таких переписних книг.  


1 Летопись за Ипатским списком, изд. 1871 р., стр 11; “по беле и веверице”, т.е. по серебряной монете и по беличьей шкурке.

2 Там само, стр 13

3 Полное собрание руських летописей, т.ІІ, СПБ, 1843, стр, 342

4 Пустоход П.И., Переписи населения в СССР, Переписи населения (их история и организация), Госпланиздат, 1940, стр. 69

5 Дорошенко Д. Нариси історії України, стор. 308

6 Дорошенко Д. Нариси історії України, стор. 410, 412

7 Історія русів, стор. 317


Зміст ] Попередня ] Наступна ]


 

© Державний комітет статистики України, 2004
© Інститут демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, 2004
© ТОВ "Інтелектуальні Системи ГЕО" (електронна версія), 2004